Почнемо банально –
Впала зірка...
Відчинена кватирка
Не затягла, хоча могла –
З верхніх поверхів і так літають купи барахла...
Зірка – вона, а значить прийде він –
Схвильований, як сон у стукача
Він... Той хто озвучує мого ангела у мильній опері,
Читає там вірші Драча,
І сміється у рукав з його прізвища,
Коли усі інші – з його дурного становища
Я відчиню йому двері, бо він вже йде в дупу п’яний
По дорозі загубивши ключа

Коли я роблю аплікації з макулатури
Про любов до тебе і вклеюю їх до ЧЕРВОНОЇ КНИГИ
(Так само, як домальовував колись Шевченкові цигарку й пластира на лобІ
У підручнику з літератури)
Приходить він... Каже – „Тебе немає”. Напевно, судить по собІ...
Він пише по ліфтах „ Цой – жив!”
Ставить собі спектаклі у анатомічному театрі одного актора
Без змісту, без правил і слів

А я дивлюся на його взуття та в очі,
На нього рідше.
По черевикам бачу звідки прийшов, а по очам – що хоче
Він – це я. Таким буду пізніше...
Кожен день його чекає громадська труна,
Чекає істина, мов білизна брудна
Він пише олівцем, день за днем (від руки)
Голова на плечах обіцяє думки,
Але знов не про те, але знов не туди...

У його серця міцні зуби – гризти таке каміння
Хай скаже – чиє ВОНА створіння ?
Він постійно вбиває сонце – аби не прокидатись
Але воно знову всюди, як таке могло статись...?

P/S

Він кохає ніжно й палко,
Постійно „визиває іхтіандра”,
А сам весь час у думах про русалку...

Перевод -

Как так статься могло...?

Банально начнем -
Мол, упала звезда...
Открытая форточка не затянула.
Могла ведь,
Могла -
с пентхаусов ведь вылетают
мешки барахла...
А здесь -
Звезда ведь - Она,
и значит
по жанру появится Он
Взволнованный,
словно сон стукача
Он...Который судачит
под нос партитуру из мыльных опер
ангела моего,
а именно - бредит стихами Драча,
и тащится со смеху тихо в рукав
с такой вот смешной фамилии,
Когда остальные - с его
положения дурака
Я открываю двери ему, он пьяный идет в идилии
потеряв свой ключ от замка

Когда я творю апликации из макулатуры
О чувствах к тебе - о любви, да и клею их в КРАСНУЮ КНИГУ
(А именно так, как когда-то Шевченку, поэту-творцу, рисовал сигарету и пластырь на лоб в учебнике литературы)
Вот тут он подходит, и сразу - "тебя уже нет"
Наверное судит он по себе...
Он пишет по лифтах "Цой жив!", вот уж несколько лет,
и ставит спектакли, себе, в анатомичном театре одного актера
без смысла и слов

А я все смотрю на обувь его и в глаза
и реже действительно на него.
По этим ботинкам я вижу откуда пришел он, в глазах - что он хочет
Он - я. Лишь немного похуже...Меня моего.
И каждое утро его ожидает общественный гроб,
И истина, что треапещется грязным бельем.
Он пишет то карандашом этот искренний стёб
А то - от руки, день за днем, без сомнений,
И то что мое на плечах, обещает вагон размышлений...
Но - снова не то, не туда, не тебе, не о том...

У сердца его - зубы остро крошили гранит
Пусть скажет мне на ухо - чье же ОНА существо?
Чтоб спать вечным сном он как прежде Солнце убьет
но Солнце опять на мази, как так статься могло...?

P/S

Он любил так нежно и ласково,
Потому постоянно "вызывал ихтиандра"
Хотя...
в мыслях он постоянно с русалкой...