Дівчино, блакитноока,
Що на березі річки, босоніж,
Стоїш і дивишся високо,
Пильнуєш поглядом своїм
безкрає небо, те безхмарне,
одне у всіх над головами,
таке глибоке і просте.

- Скажи мені, будь-ласко, світло!
Чи не холодно тобі?
Босоніж на тій землі,
Вже холодній, помарнілій,
не квітучій, пожовтілій,
Босоніж отак стоять?
-Ні, не холодно мені.

Дівчино, у золотті-платті,
З пожовклого листя,
   у вінку з барвінку, зів'ялого…
З русявим волоссям,
розпущеним, що так вітер розвіває,
та б'є тебе холодними ударами…
- Чи не боляче тобі?

-Ні, вітер мене не образить…
Він ласкавить свіжістю
моє тіло і душу.
Дарує останні подихи,
А останні квіти
дарують своє цвітіння
та незабутній аромат…

-Дівчино, синьоока,
Чи ти не осінь?

- Ні, я сестра її.