продолэжаю тему жадана.
стихи.
одни из..

Вуду в домашніх умовах

Так вони підійшли до цієї ночі.
Пам’ятай про них, залишаючи
своє місто і повертаючись в нього.
Небо, нагріваючись зранку,
ніби вода в баках, все одно
акумулює всі їхні зради і їхню
любов, котра перепалюється,
як цукор, з якого роблять
циганські льодяники.

Такими вони й лишаються, бачать
сонячні відбитки на рисових
полях дитячої шкіри, коли небо
відкривається, мов скриня,
прикрашена зображеннями
зеленооких дияволів, і на якусь
мить з’являються всі справжні
карти небес, за якими так довго
полюють числені шарлатани.

І тоді хтось один, хтось, кому
взагалі немає чого втрачати,
раптом зупиняється і говорить –

я знаю, говорить він, я знаю як
душа залишить мене, одного разу
вона пройде крізь надрізи на
моїй шкірі, крізь шрами, які
відкриються, наче небо, на моєму тілі,

і ще, говорить він, я знаю –
якщо довго дивитись на рани,
можна побачити як вони затягуються,
я не боюся того, що буде –
я надто добре пам’ятаю те, що було.

Хто ще залишиться з нами
до кінця цієї дивної служби, хто ще?

Ось робітники, які роблять
ремонт в порожньому будинку,
здирають шпалери і знаходять
під ними старі газети, в яких
написано все про їхні смерті,
про їхні майбутні нещастя, це
продавці повітря говорять тобі –

не зазирай, ніколи не зазирай
в порожні очі своєї совісті,
не торкайся цих тихих нерухомих
озер, під цією в'язкою поверхнею
стоять вони всі – всі, хто має
пройти твоїм життям, щоби
залишити в ньому місце для тебе.

Країною блукають мовчазні
продавці повітря, об'єднані дивними
знаннями, труться біля кас і
зелених парків, сидять в теплих
барах навколо стадіону,
намагаються тобі пояснити –

що твого повітря тобі відпущено
саме стільки, скільки потрібно
для дихання, того повітря, яке ти
надбав, стане якраз на решту
твого життя,
все починається тобою,
все тобою закінчується,

і цієї ночі,
і кожної іншої ночі,
немає нікого крім тебе і тих,
хто знаходиться з іншого боку,
і можеш почути крізь сон,
як відлунюють їхні кроки,
як лунають їх голоси,
як б'ються їхні серця,
як вони зупиняються.

імміґрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця

* * *

Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенях на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.

(с)
Жадан