День несподіванок

З`ївши останній шматок пирога і запивши його кавою, Іван зрозумів, що Олена, щось йому розповідала. А він, думаючи про майбутній робочий день, геть її не слухав. Іван навіть приблизно не міг згадати про, що ж говорила його молода дружина.

- Так, люба, - сказав він перше, що спало на думку. – Дякую за сніданок.

Олена глянула на Івана холодним поглядом. Поцілувавши її, він накинув осіннє пальто і вийшов за поріг.

Новеньке авто завелося з півоберту ключа. Іван вправно вивів авто з двору на дорогу. Керуючи однією рукою, він потягнувся в кишеню за пачкою сигарет. І тут він згадав, що сьогодні перед сніданком викурив останню сигарету.

Іван припаркував авто. Заскочив у магазин. Біля входу в крамницю з кимось зіткнувся, ногою він зачепив вазу з квітами. Ваза перекинулась і вода потрапила на лаковані черевики.

- Дивись куди йдеш! – невдоволено вигукнула продавець квітів. – Чи вже зранку нажерся?!

- Не треба розставляти товар по всьому тротуару! – огризнувся.

…У приймальні його зустріла білосніжною усмішкою секретарка Віка. Вона визирала з-за величезного букету яскраво-жовтих квітів.

- Доброго ранку, Іван Сергійович!

- Доброго. Звідки квіти? Якесь свято?

Віка засяяла від щастя.

- Наречений подарував на річницю нашого знайомства.

Іван відчув, ніби якась сила вдарила його в голову, пройшла через усе тіло і вийшла через п`яти в підлогу.

В його Олени сьогодні день народження а він, дурень, забув. Навіть подарунка не купив. Ще місяць тому обіцяв купити і не купив. Івана мов вітром здуло з приймальні.

Добігаючи до машини Іван дзвонив дружині. Але жіночий голос постійно повідомляв про те, що абонент поза зоною досяжності.

- «Чому вона сьогодні була не весела? – думав похапцем. –Я перестав приділяти їй увагу. Не привітав із днем народження. Вона пішла від мене!»

Ця думка стала для Івана страшнішою ніж повідомлення з банку про підвищення процентної ставки кредиту, і заглиблювалася в його мізки мов свердло дрелі в глиняну стіну.

Відклавши телефон, Іван виїхав зі стоянки. Раптом його авто труснуло і відкинуло в бік. Секунд десять Іван приходив до тями. Вибравшись на зовні, побачив, що інша машина буквально в`їхала в багажник його авто. Водій збентежено чухав потилицю. Іван роздратовано простогнав. Кудись їхати на його машині було не можливо.

- Друже, я не навмисне, - промимрив водій, – за все заплачу. Зачекай, я збігаю до банкомата і принесу гроші.

- Мені нема коли, - відмахнувся Іван, відступаючи. – Забудь.

- Та, ти, що? – не вгавав, осмілівши, чесний аварійник, хапаючи Івана за рукав. – Я не лох, зараз бабки будуть.

- Відчепись! - Іван рвонув свою руку. Тканина жалібно затріщала.

Пішки він дістався до універмагу, у ювелірному відділі придбав золотий ланцюжок а у квітковому - букет червоних троянд.

- «Вона пішла! – гупала в голові гнітюча думка. – Вона пішла!»

Від універмагу, Іван добіг до станції метро. Проїхав три зупинки. І так само бігом попрямував до свого будинку. Увесь час він не випускав телефон

з рук. Але результат його не втішав.

За рогом він зіткнувся з трьома молодими хлопцями.

- Е! Ти, що? – дихнув один з них перегаром.

- Пробач. – кинув Іван через плече.

- Ану, стій! - чиясь рука потягнула його назад. – Ти наступив на мою ногу.

- Я ж вибачився.

- Засунь своє вибачення знаєш куди? А це, що таке? – Хлопець потягнувся за телефоном Івана. – Ану дай.

Іван зробив крок назад. Хтось штовхнув його в спину. Чийсь кулак зіткнувся з його обличчям. Букет відлетів у бік. Телефон відібрали. Іван упав на мокрий асфальт. З внутрішньої кишені пальто випала коробочка з тільки-но купленим ланцюжком. Забравши здобич, хлопці зникли.

Іван підвівся і хитаючись, пішов далі.

- «Вона пішла, а ти навіть не привітав її. Та це вже немає значення. Бо вона пішла», – ця думка гнала його вперед. Він пройшов повз жінку з якою недавно посварився. Раптом Іван зупинився і повернувся до продавця квітів. Він гарячково шукав по кишенях хоча б якісь гроші. Та марно. Грабіжники вигребли все.

- Які квіти ви хочете? – Люб`язно всміхнулася жінка-продавець. Та впізнавши Івана, сердито відвернулася.

- Послухайте. – промовив Іван. – Я знаю, що вчинив сьогодні не чемно, і я б ніколи не наважився просити вас про допомогу. Але в моєї дружини день народження про який я забув. По дорозі, грабіжники забрали гроші і подарунок.

- Іди геть! – роздратовано махала руками жінка.

- У ваших руках моє майбутнє!…

- Чого ти від мене хочеш?

- Дайте мені букет троянд… у борг.

- Що?! Та йди звідси!

- Я живу неподалік. Клянуся, що принесу гроші.

- Ні!

Іван став на коліна. Перехожі обходили його мов прокаженого.

- Ти, що надумав?! – вигукнула жінка. – Встань!

- Не встану поки не дасте квіти. – затявся Іван.

- Де ж ти взявся на мою голову?! Тримай та йди, не сором мене. – жінка тицьнула Іванові одну ромашку.

- Дякую.

Іван мчав додому мов спринтер на олімпійських іграх. Перестрибнувши останні сходи, зупинився біля своїх дверей. Ключів у кишенях не було. Він натиснув на дзвінок. Ніхто йому не відчинив. Повторив спробу. Знову - те саме.

- «Вона пішла, – лунала єдина думка в голові, – все даремно».

- Олена, відчини! – волав Іван, грюкаючи у двері. – З днем народження! З днем народження!

Зрозумівши, що вдома нікого нема, знесилено сів на підлогу. Тримаючи в руці єдину ромашку, Іван зривав з неї пелюстки.

- Пішла, не пішла. – Бурмотів він собі під носа. – Пішла, не пішла, пішла…

- Іване, що ти робиш? – Олена злякано дивилася на чоловіка.

Його підкинуло мов на пружині. Іван дивився на дружину, дурнувато крутив стебло квітки в руках.

- Що з твоєю мобілкою? – ледве мовив Іван.

- Розрядилася.

- А де ти була?

- Забирала торти з пекарні на мій завтрашній день народження. Що трапилося?

- День народження завтра?!

Іван нервово розсміявся, обійнявши дружину.