спокусниця.
Вперше я побачив її на вокзалі в Києві. Вона мене наче причарувала. Я не міг собі без неї уявити свого життя. Її так багато, що аж паморочиться голова коли занадто близько знаходишся біля неї. Чому це так я не знав, як і не знав хто вона. Мені потрібно було їхати в Прибалтику по справах нашого університету. Що на деякий час вона так би мовити випала з моїх уявлень. Але це було не надовго. Я зустрів її в першу свою ніч в готелі Шапіто. Вона прийшла наче німфа в золотистому оксамиті загорнута у місячне сяйво. Вона була занадто красива і занадто жадана. Але це був лише сон. Хоча це мабуть, щось було більше ніж просто сон. Я залишив там у перламутрах видуманності частинку себе. Я це відчув коли проснувся. Там на алеях дикого сну була ще більш дика любов. Моя свідомість цілий день повертала туди на божественні поля де із слідів діви виростали запашні параоксамити вербляної лози, А в повітрі літали сліди від поцілунків. Я довго блукав зеленими алеями свідомості у пошуках виході із лабіринту спокуси. Запах її тіла переслідував повсюди не покидаючи навіть на хвилину, мене на самоті. Я читав лекцію, а перед очима плавали її налиті соком золотисті перси. Я працював у лабораторії і відчував на руках її теплі вуста. Поволока солодощів і незабудок спадала на мене просто на вулиці. Я помирав від бажання і оживав, щоб знову померти. Чарівні пелюстки її інтимності не давали мені відійти від нічного похмілля. Як можна так задурманитись навіть ні разу не торкнувшись її у реальності? Я бачив її тільки деякі наногодини, мікрохвилини, а захворів на все життя… Мене почала нервувати моя дружина. Я її більше не бажав. Тепер до мене кожної ночі приходить вона. Сама жадана на світі роза із чарівних садів Афродіти. Навіщо мені жінка? Але це просто хвора уява професора з біофізики? Як можна полишити жінку заради тієї яку ти не маєш у реаліях сьогодення. Може спробувати її віднайти? Ця думка не давала мені жити останні декілька днів. Як її шукати? А краще з чого почати. Прийти до детектива і попросити знайти мені жінку яку я бачив два місяці тому на вокзалі, чи вона когось проводжала, чи зустрічала, а може і сама від’їжджала, або навіть приїхала? Жінка наче букет запашних польових ромашок, з красою як у найпотаємнішому моєму сні, і волоссям як спів солов’я у ранковій тиші, і запах у неї жаданого недосяжного кохання. Ні це не годиться. Але я її лише так пам’ятаю. Я її завжди гублю у своїй пам’яті після того, як втомлена душа знову заповзає у моє грішне тіло. Що ж виходу немає. Це лабіринт бажань на дуже підсвідомому рівні, і так глибоко матеріалізується, що я колись прокинуся у її матеріально-існуючих обіймах. Хіба можна створити жінку із суто уявних частинок і образів. Прикрасити відчуттями і оживити своїм коханням до неї. Не думаю. Я занадто для цього реаліст. Але, чи може так закохатись у видуманий образ матеріаліст із реалістичним поглядом на буденність? Це феномен теперішнього під паштетом минулого і притрушене це все сушеними часточками майбутнього. Повна білібурда. Венігрет у душі. Хто б міг подумати, що я, який один раз закохався і на цій закоханості одружився. І вже, як п’ять років нас із жінкою нагороджували в університеті, як найкраще подружжя науковців. Як я міг після стількох років безмежного кохання закохатись у фрагмент невідомої мені жінки? Це мені не під силу зрозуміти, як і те, що я почав сивіти. З кожним днем, з кожним приходом ночі я втрачаю частку самого себе. Я наче віддаю краплини життя за ніжне її тіло і принадне лоно. Я немов фенікс спопелюсь у пристрасті, але із попелу не відновлюсь. Я пробував не спати, почав пити і курити. Це немов прокляття, яке просто приходить навіть не стукаючи саме відкриває двері і заходить в душу. Одного разу я зайшов у чужий номер і побачив її вона оголена спала. Вона така була реальна, що я навіть ходів тікати світ за очі. Я закрив очі, і знову відкрив, але вона не зникала. Тихенько, щоб не сполохати видіння я підійшов до неї. Це було казково і в водночас страшно. Невже вона реальна? Невже вона існує? Невже це не ще один сон? Таке відчуття наче ти простояв вічність біля джерела світла. Торкнутись мрії яку ти так довго шукав. Але чи вона не розтане як той сніг? Я тоді так і не торкнувся її…
Це виявилось марево.
То виявилось була зовсім друга жінка геть стара, яка мене назвала збочинцем. Але хіба я винен. Це все вона спокусниця із божественною красою, яку я не можу скоштувати. Я немов той у пустелі п’ю воду з не існуючого джерела і лежу на сонці обпікаючи собі долоні об її гаряче тіло…
Я слабшаю. У мене не вистачає тієї життєвої сили, що спонукає до руху. Я помираю і прошу лише одне в Бога, щоб він хоч на мить дозволив мені побачити мою любов…Не думаю. Лікарі казали, що я здоровий. Не вірю. Душу виявляється вони не навчились лікувати. Це занадто важко. А мені занадто важко жити. ? Розіпни! - кричить душа. Викинь і спопели оце без матеріальне кохання. Воно лише з’їдає тебе із середини спопеляє душу залишаючи бархани сірководню. Не можу. У мене більше нічого не залишилось на цьому світи. Лиш недопалок душі, жменя тіла і велике кохання до не матеріалістичної жінки.
Одно разу мені показалось, що я бачу її біля свого ліжка. Але…Вона дійсно прийшла. Прийшла щоб подивитись на мене та я вже був мертвий, або майже мертвий, бо ще трошки тлілось духу в середині мого зношеного тіла. Вона принесла дві чорні рози і поцілувала в губи. Я її оживив своїм великим коханням. Я віддав замість її душі свою. Тоді коли я її побачив на вокзалі вона приїхала на Батьківщину помирати. Вона говорила, що лише моя любов її повернула до життя. Я приходив до неї даруючи їй частинку себе і забираючи собі її хворобу. Можливо так і не буває, але я сам їй сказав у якій я лікарні тепер лежу. Я це говорив у її вісні. І вона прийшла. Вона омивала моє обличчя своїми сльозами і покривала мої вуста найсолодшими у світі поцілунками…Я лежав у тій самій палаті де колись років три тому їй в перше вказали, що у неї рак…Я радий. Хоч щось хороше я зробив на своєму житті. Тепер мені не важко помирати знаючи що найбільше твоє кохання продовжує жити…
Великий Бичків Липень 2006 р |
Администрация // Объявления
