Сонет №0. Для тебе.

Занадто.

Занадто багато світла в полум’ї свічки. Для нас все чомусь забагато. Забагато сонця і Бога. Забагато дощу та білого дня, а подеколи просто так не вистачає того втраченого, далеко і забутого на вулиці думок — забагато...

Цікаві вирази, вислови та все так чудово, і дивно, далеко, занадто далеко, знову втрачені почуття з'являються, і випадають літнім дощем посеред самотньої спеки. Так тихо дзюркочи по скронях вода і її тепло лагідне, тихе, запашне немов лугові квіти, заколихує, обігріває стомлені плечі. Все в парадоксах маленьких квітів невинного саду. Парадокси виткані зелено-чорним бісером на полотні, закуті очі ланцюгами невинності, в руках із світлом шукати темряву в день, посеред літа, посеред сонця...

а світ, що світ може?

То світ мовчить, то душа кричить очманілим серцем від болі. І приносить слова, просто слова, і тиху пісню що музика далеко виграва на сопілці а може скрипці. Поплач моя душа краплинами солоними, можливо посмішка чарівна зігріє холод ночі. Самотньої ночі дале звуки лебединих криків, що хтось називає співом...

А в небі, в небі недопалки тліють веселками та зірками. Зберу я попіл від о тих зірок і наб’ю ним свою люльку. Вжитті ніколи не курив. Любив, але і не кохав, а коли покохав то зрозумів – краще б я курив...

Дивно, але болить більше серце від тебе моя зрадлива любове і лише оксамитні пелюстки, що опадають із неба із Божого саду. Далеко, хоча, все відносно, як я, як ти, як світ...

Там троянди квітнуть прикрасами життя, там троянди виграва жовтими бруштинами на сутінках долонь, там, там, там ростуть жовті квіти зла...

Я просив кохання – дістав тебе.

Я просив тебе, а дістав лиш скорботу в чорній сутані.

Мав крила. Так мав. Мав колись. Та троянди з Голгофи несу.

Для тебе...

для тебе такої жаданої і далекої...

Занадто близько, щоб бути далеко...

Занадто далеко щоб бути близько...

Сонет №1. Вірш.

Цей хрест несу я на гору

Де розіп’яла ти мене

І мертвим у пітьмі впаду,

І сонце прокляне.

Кров капає і цвіт горить.

У тім гробу із скла

Моя душа лежить і спить,

Як німота клейка.

А Ти просила, і кохала,

А я любив, і лиш мовчав; тоді

Мій дух ти розіп’яла

На українському вогні.

Усе проходить і вмира

Та я там на хресті

Волаю, як чужа зоря.

Згасає світ в мені.

Я не Христос, Я не воскресну,

І тіло вмре там на горі,

А я? Лиш тінь твоя впаде, і зникну

Залишивши хрести в тобі.

Сонет №2. Вечірні зорі.

Пальці в чорнилі, а душа в крові. На небі знову Янголи запалили для тебе зорі. Посміхнись і місяць засяє ізумрудами всесвіту.

Тихо. Так тихо, що чути як за вікном ніч згортає день.

Моє бажання летить кудись у лабіринт доріг. В країну де Аліса грається з котом в жмурки. Туз.

Якщо почуєш шур-шур біля себе, то це я, на твоєму плечі крилами по рухав.

- Дуже не шурхоти - усміхнувшись говориш - Я люблю тебе...

Мабуть, ти так відповіла...

А Вечірні зорі осипаються поцілунками тобі під ноги. Навіщо це все я пишу? Так легше. Легше нести хрест із терпкого мигдалю на високу скалу.

Немов одна нитка із двох душ, сплели нас німі духи життя. Далеко і близько. Любов і біль. Занадто багато спільного, щоб бути протилежними і занадто далеко, щоб бути разом. Парадокс життя, чи посмішка долі? Янголи мовчать...

Вони завжди мовчать коли їхнього голосу нам найбільше не вистачає...

Сонет №3. Прости.

Сплю і ніч залазить руками під простирадло, лоскоче тіло, і увертюрами Баха колише підсвідомість розіп’яту на молодих лишайниках, на високих скелях де не літає сокіл, і лише сонце сидить поряд, і п’є львівське пиво, закинувши руки за голову, важко думати коли цвяхи в руках, і кров капає на буру землю. Навколо пустеля розкинулась кактусами, вдалині біліють стіни замку, вони складені із чорного каменю та цверної цегли.

Десь там ходить старий у бузкових вельветах і сірому піджаку. Сірий журавель в білому світові. Такий стомлений та сумний. Він немов пастух який розгубив свою паству поміж доріг життя і дерев помаранчевих троянд.

- О, де ви мої троянди?

Та лише пелюстки спадають мертвою росою, вогняні пелюстки немов метелики вириваються в чорне небо.

Загадкова постать немов перлина світогляду, далекого і чужого, та та, мабуть, близького мені. Його Ліва рука висить нерухомо і лише пальці рухаються в повній відсутності світлосприйняття, я їх рух вловлюю, але не очима, а чимось глибоким, можливо душею.

- Ти Ісус? – запитав я його

Та його кришталево-сірі очі дивляться не в тій площині. Не тут.

- Ви його розіп’яли...- промовив він, і пішов, і світло пішло за ним.

- Але це був не я!

- Але я не Ісус!

- Хто ти?

- Я є той хто приходить, щоб потім зникнути...

- Але не я тебе розіп'яв!

- Але грішиш і ти! Ти мене кожним своїм гріхом розпинаєш на своїй Голгофі.

- Прости...

- Я завжди прощаю...

Сонет №4. На добраніч...

Тремтить осика біля вікна, мереживом стиглих абрикос спадає вечір у чорну, не прикриту домовину, спілі троянди і могутні лебеді обезголовлені співають пісні LACRIMOS(A)и. А я лежу на небі, Сонце щось дурне говорить, але я роблю вигляд сплячої людини. Хоч важко спати з відкритими очима, я лежу, а насправді я наче Янгол без крил весь у придорожній пилюці і смарагдах. Кидаю камінці у воду і хочу викликати повінь. На хвилях запізнілих недопалків, не викурених хвилин життя, прийду до тебе в гості.

- Де твої троянди, що ти мені малювала губами на вікні?

Ти занадто далеко, це я зрозумів лише тепер. Ти далеко, а я тут серед снігів, серед PED-пляшок.

- Чому життя кусає мене ромашковим образом? Твоїм образом...солодким і далеким...

Я шукав тебе, а знайшов лише сни! А на вікні холодний присмак невідомого. Я на обгортках від цукерок збудую висячі сади незнайомки. Там я збудую твої образи з гірського кришталю. Ні! Із кусків свого серця. Я створю тебе такою чарівною наче схід сонця на морі. Я знаю, що мені тебе не мати, як і крил... це важко! Нести, як і хрест із терпкого мигдалю. Я знову напився. Я п’яний, п’яний тобою, лежу голий у спілій домовині з чорного горіха. Все починається і десь там закінчується і лише смерть вічна – без початку і кінця. Вічна в своїй сутані. Ти п’єш зелений чай без цукру, а я цукор із чаєм. Ми йдемо протилежними дорогами до однієї будівлі – до смерті... Не плач, я за тебе виплакав всі сльози. Витри очі і я прийду колись до тебе солодким сном. Помаранча на снігові. Ти може спиш, а я турбую тебе своєю депресією. Сплю... Ти спиш? Якщо ні то засвіти в небі зіроньку. Мені так тебе не вистачає!!!!!!!! Сиджу біля роздоріжжя і не можу згадати дорогу яка веде до тебе. Знаю якою дорогою зійшов із небес і якою піду в пекло, а до тебе дорогу забув. Вибач за це мені. Я зібрав жовті троянди і несу їх тобі. Та ці роздоріжжя заплутують моє серце лабіринтом видумок.

Спиш...

Я зрозумів. Простягнув руку і прошу милостиню, але так, як у пісні – « хто має серце той тому хто не має не позичить»

Ти – це те найдорогоцінніше, що я маю в цьому житті. На добраніч. Я згортаю свої слова сивим рулоном туалетного паперу. Спускаюся вечірніми сходами в потойбіччя. Я поміняв небо на тебе. Тепер я зникну в сірководні. Мої крила на обмін далекого. Ти занадто близько, щоб бути далеко, але ти далеко... Я згубив себе і знайшов знову в тобі...

Спи...

На добраніч...

Сонет №5. Жовті троянди.

Висока скеля. Мабуть, я ніколи на неї не піднімусь.

Дивись! Там на хмарах сидить дідусь і їсть голландський сир беззубим ротом, а ластівки скоро закінчать свій міраж, ермітаж...

Великі долоні немов пів світу простягаю до Сивуна. Та він не дасть, я це уже бачив. Вчора.

Я тут стояв і просив хоча б крихту щастя та отримав лише на пів варену ячменеву кашу із полином.

Це не є смачно, як і життя.

Але що поробиш. З’їдаю і йду далі, щоб знову отримати гірку кашу. Йти вгору, щоб краще падати. Жити, щоб померти.

Скелі обривисті такі холодні і порослі жовтими трояндами. Чому в тернистому вінкові себе ти розіп'яла, в чорній безодні?

Я тебе завжди любив, моя бідна і зрадлива доле.

Простягнув руки. Крихти упали та не мені, не мені...

Я просив не собі. Я просив для тебе. Для тебе моя далека любове.

Я виніс із пекла пелюстки обгорілих троянд.

- Присядь – промовив циган

Я сів біля нього на горбочку.

- Як справи?

- Так, як і в тебе. Вигнаний із свого власного світу. Занадто високі будував я мури, а тепер я серед пустелі і поряд велика гора. Занадто велика. Занадто холодна.

Тиха музика. Циган заграв. Він співав, а небо плакало розпеченим свинцем, а в грудях боліло. Занадто багато тебе, щоб забути.

Я зірвав о ті троянди, що росли на Голгофі. Тобі їх несу аж з пекла, з глибин Аїдових темниць.

Прости, що запізно так дійшов. Та в мене є для тебе крихти щастя. Я їх біля серця тримав. Несу для тебе. А Дідусь дивиться і хитає головою.

Хмари, сірі, білі, жовті, немов троянди в Божих садах.

Зірву букет троянд. За них я крилами заплатив. Два шрами на спині і букет Райських, жовтих троянд. У жмені Божі крихти щастя.

Я дійду до тебе. Тебе ж занадто багато, щоб бути далеко, щоб забути, щоб загубити в проміжках життя на долонях...

Лише самотня ходить смерть і стукає по домовинах своїм старечим окуляром, може хтось там живий...

Сонет №6.Сумна пісня.

Море розкинулось сирими дубравами і навколо немає тебе...

Заглядаю під камінь. НЕМА!!! Шукаю на сонці – НЕМА!!! Поміж зірок і листям дубових я тебе не знаходжу, не знаходжу в собі...

Сідаю у велику траву і ховаю обличчя в чужі руки. Я плачу. Я загубив тебе і троянди осипаються оксамитними перами немов гірський водограй.

Грай музику, грай. Та пісня луна сумна із сопілки...

О, де ти моя персикова любове? Моє сонне левеня?

Сніги замовкли. Немає тебе в словах вони пусті відлуння німого вигуку. У хмарах тебе теж немає. А Янголи літають і співають пісні не мені – Богу...

Я теж хочу співати. Та серце кричить.

Чому від мене Ти найдорожче забрав?

Та пісня сумна у відповідь спада на дно озерне сонним карасиком...

Тебе НЕМА!!! Чому?

Мовчить земля.

Чому ? Мовчить Бог.

І Янголи теж мовчать...

Тебе нема і життя нема. Світло гасне без вогню і озеро вмира коли вода пропала в пустелі. Тебе немає і в ночі. Тебе нема!!! Що може бути більш болюче?

Тебе НЕМА!!!

НІ! ЦЕ НЕ МОЖЕ БУТИ!!!!!!!!!!

Б’ю об скелі руками. Розбиваю душу вщент в прибережні мури і краплі ізумрудні капають на жовті троянди. Все летить немов пісок, вітер підбирає жовті пелюстки і відносить у пустоту. Стою на колінах і пилюка в перемішку із краплями сліз стікає кров’яними струмками по обличчю. Я піднімаю руки до неба, до Бога. Волосся наче зграя шулік спадає на тіло. Руки в крові і душа стогне в прибережній канаві присипана попелом із серця, що витрусив на землю, кричу в темряву та Бог мовчить, мовчать Янголи на соснових гілках.

І сніг падав у душі і подорожній шукав із зав’язаними очима перли, що колись кидав на дорогу. Кров стікала по обличчю і сивим язиком він молився до Бога. Та Бог мовчав...

Скеля розбита і букет жовтих троянд лежить в калюжі крові...

Помаранчи на снігові...

Я висячий на сосні...

Чому тебе нема...?

Це не правильно... та немає сил на слова тебе нема, навіщо жити?

Та Бог мовчить... та я в мира...

Сонет №7. Мініатюра.

Не має очей тільки пурпурні гранати. А на шиї яшма горить світом минулих образів.

Пень колись був дубом, високим і сильним.

П’ю пиво лежачи на дивані посеред мохів і папоротевий. Орляк заглядає в тишу і жужелиця мовчки точить мене.

У мене є все (ну майже все) та ти далеко... у мене є сонце і Бог у серці. У мене є життя і каша гірка. Та немає тебе. Ти занадто далеко, щоб бути зі мною.

Гірка правда на дні п’яного пива. Я думав, що тебе немає. Та це неправда. Та це не так! Ти просто занадто далеко, а це так боляче наче на палю серце посадити.

Моя душа немов шашлик печеться на любові.

Я тебе знайшов розбивши серце і помолившись онімілими вустами...

Я тебе знайшов...

Я тебе... тебе знайшов...

ти це я, а я це ти. Ти поряд в мені. Ти це моя частинка буденності на просторах мигдалевих квітів. Просто ти це я. Це моє. Це світ, погляди, мирність, образи, тимчасовість, відсутність — це все ти — мрійливі тіні мого спантеличеного серця.

Музика дивних інструментів, погляд на себе із середини самого себе це немов грати пісні розумом а не серцем...

Просто темрява, троянди, ніч, марево що зветься сном, твої вуста червоні немов корали. Просто слова. І палець на вустах. Не потрібні слова, дотик, подих отих далеких поцілунків що немов відлунки повертаються до мене білими журавлями, а там, там, де сон стає реальність закінчується світ.

темрява тиша, самотні троянди

і погляд далекий і ніч за вікном

і зорі палають неначе гірлянди

лиш тіні блукають маревом, сном

пелюстки, думки, червоні корали

сплітаються в дивний букет

солодкі вуста, нема, лиш омари

вино на столі та холодний омлет...

Сонет №8. Осінній дощ.

Пів дня збиралась буря. Сонце сховався в хмарах. Надівши дощовика і гумові чоботи він вийшов на вулицю. Небо було наче чорна оливка, а вітер на химері ганяв у гольф по вітринах магазинів каміннями. Сонце ходило по бруківці і читало журнал « рибалка»

Було не по осінньому сумно таке враження, що сум з кожним подихом загодив у тіло проймаючи скорботою до самих кісток. Я був п’яний, я випив тебе і запив пивом. Небо нависало всіма своїми Райськими садами, що аж було чути аромат жовтих троянд. Сонце подумавши сів біля мене.

- Буде дощ. – сухо прокоментував він кидаючи журнал в кошик до до сміття. - Думаю на вихідних піду на озера порибалити, уже і вудочку собі купив. Не маєш бажання приєднатись?

- Та ні. – промовив у відповідь.

- Ти, що такий сумний, я б навіть припустив, що ти сумніший навіть за сум якщо це звісно можливо. Ти її знайшов?

- Знайшов... – промовив у відповідь п’ючи гранатовий сік.

- Що нового?

- Та все по старому. Холодне місце в грудях після того, як звідти прогнав своє серце.

- Я його зустрів вчора в пивному барі, воно напилось і танцювало твіст із п’яною смертю, як і саме серце.

- Мені все одно хоч і померло би...- буркнув сумом я.

- Ти просто молодець – сміючись підвівся сонце – ну мені треба йти, думаю дощу так сьогодні і не буде.

Так справді не дощило. Та хто зна, що так буде.

Підняв жовті троянди і взувши сандали із пальмових гілок попростував до старого міста. Там поміж кам’яних левів і Храмів Божих без серця я буду йти шукати тебе...

Там я думав серед запашних кав’ярень і фрагментів картин на стінах дзиґи знайти тебе.

Дощ все-таки впав. Впав нізвідки, просто з неба холодним сьогоденням, реальним, як і

Янголи на соснових гілках. Настільки реальністю облив мою душу, що аж охололи мої очі. Вони болять останнім часом.

Я ж люблю дивитись на Сонце не закриваючи повік...

Ужгород

Липень

2006.

Сонет без №. погляди...

Якщо дивитись на Сонце із закритими очима, то бачиш свої власні повіки...

Якщо дивитись на Зорі закритими очима то бачиш свої власні повіки...

Якщо дивитись на Місяць закритими очима то бачиш свої власні повіки...

Якщо дивитись на Милу закритими очима то бачиш Милу...

Якщо дивитись на Сонце відкритими очима то бачиш Сонце...

Якщо дивитись на Зорі відкритими очима то бачиш Зорі...

Якщо дивитись на Місяць відкритими очима то бачиш Місяць...

Якщо дивитись на Милу відкритими очима то бачиш Милу...

Якщо дивитись на Сонце сторонніми очима то бачиш Вогняну кулю...

Якщо дивитись на Зорі сторонніми очима то бачиш якісь цятки в небі...

Якщо дивитись на Місяць сторонніми очима то бачиш просто Місяць...

Якщо дивитись на Милу сторонніми очима то бачиш дулю з маком...

Ось і все...

Все залежить якими очима ви дивитесь, що ви бажаєте бачити, на що ви дивитесь і чи кохаєте те на що ви дивитесь....

Брно

квітень

2009