Нічого втрачати, весь світ ніби на пів-реальний… ми живемо, спілкуємось, відчуваємо, сподіваємось і ось, замислюючись над сенсом існування на тлі буття розумієш, що ти лише один із сотень тисяч істот. Ти дихаєш, приймаєш рішення, важливі для тебе, так, саме для тебе – на тлі світового буття це не відіграє ні найменшої ролі. Ми відіграємо свої ролі по написаному природою сценарію: народжуємось, ростемо - вчимось, працюємо, старіємо…. І це ніби замкнене коло, і кожний сподівається, що певні його вчинки сколихнуть навколишній світ, навчать оточуючих не робити минулих помилок.

Але помилки продовжують робитись, ми продовжуємо жити у намаганні покращити оточуючих, не себе. Робимо важливий вибір, сподіваючись, що це саме ми робимо цей вибір, та виконуємо лише власні правила, принципи, через які не можемо переступити зважаючи на власний егоїзм. Підводимо підсумки, згадуємо, переживаємо, та насправді просто фіксуємо, не відчуваючи нічого: ні жалю, ні болю. І ось тут-то і виявляється ще одна, найголовніша людська слабкість, намагання закрити себе від емоцій у спробі втекти від оточуючого світу, закрити, вбити у собі той вогник котрий робить людину людиною, ставлячи її на рівень вище, аніж мавпа. Адже справжні людські емоції роблять кожного з нас трошки вище, трошки розумніше, трошки розсудливіше… ми вчимось існувати за весь період нашого життя: не тільки немовля у колисці не в силах побачити світ, іноді Всесвіт не в силах побачити і доросла людина, й причина не у відсутності зору, а у тому що світ потрібно побачити серцем, розкрити йому найпотаємніші куточки своєї душі…

Цілий світ. Великий, безмежний, неосяжний Всесвіт! Існування на тлі цієї безмежності лякає, навіває сумні думки, відчуваєш свою нікчемність, нездатність протистояти оточуючим… одна краплинка серед цілого моря, одна молекула в світовій матерії буття…

А за вікнами дощ, похмуро стукотить у вікно, завиває вітер, співаючи свою пісню, зрозумілу лише йому єдиному… і кожний про своє: розповідає, співає, грає – кожний живе своїм, не замислюючись про життя інших, думає про свої почуття, досягає своїх цілей, виконує ВЛАСНІ бажання. Скажете егоїзм? – відповім «ні, адже так влаштований цей світ. Прожити життя, залишити слід, або просто проіснувати серед суспільства, або вдалині від нього, у кожного свій вибір...» - Ось заради чого ми народжуємось, ідемо в дитсадок, школу, вступаємо у вищі навчальні заклади, влаштовуємось на роботу, доживаємо до пенсії, і з відчуттям виконаного довгу помираємо! Концепція людського існування, і ніяк інакше!

А якщо одного дня явиться людина, яка буде вперто іти своєю дорогою, проти цих правил, яка буде іти вперед, незважаючи на перешкоди, яка намагатиметься досягти своєї мети не дивлячись ні нащо, кидаючи виклик оточуючим! Чи зможе ідеальна гармонія буття таке перенести, чи все ж таки порушиться рівновага?